Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах

Іван Франко, як свідчить його опублікована спадщина, в усі періоди своєї творчості і світоглядної еволюції звертав увагу на роль національних традицій (ступінь національного самоусвідомлення) і тих загальнолюдських, універсальних засад, які уможливлювали існування гетерогенної цивілізації. Щоправда, акценти першочерговості цих двох складових внутрішнього світу людини, етносу, нації у нього змінювалися: вони ставилися то на загальнолюдське, то на етнічно-національне, перемістившись остаточно після 1880 року на національне, питома вага якого увиразнювалася кожного разу стосунками зі сусідами. Його поезія «Не пора», заборонювана панівними в державі національними чинниками, стала другим національним гімном прихильників політичної незалежності України. Тут Франко проголошував:

Бо пора се великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах,

Ми поляжем, щоб волю і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Федераліст за політичними переконаннями, європеїст М. Драгоманов, який у 70–80-х рр. ХIХ ст. справляв великий вплив на молодого Франка, виділяв у його творчості насамперед отой універсальний погляд на національності як на людей однакового соціяльного становища. Так, у передньому слові до книжки І. Франка «В поті чола» (Львів, 1890) М. Драгоманов писав: «Франко не виключа з круга своїх картин неруських постатей, що бідують поряд з ним, руським робітником, у поті чола. Він показує нам і польського, і жидівського, і циганського бідолаху, — і тим зверта на них Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах увагу освічених русинів, як, з другого боку, примушує й освічених поляків та жидів братись до руської книжки, щоб побачити життя людей однієї з ним породи»56.

М. Драгоманов, як згодом й І. Франко, розумів і переконливо показував, що стосунки між поляками й українцями після розбору Польщі значною мірою залежали від характеру відносин двох імперій. Реалізація принципу «поділяй і володарюй» викликала міжнаціональні напруження, які, з одного боку, інколи переростали в національну ненависть, а з другого, прискорювали формування в українців національної свідомості, їх окремішності як народу. Характеризуючи умови, в яких жив і творив Ю. Федькович, М. Драгоманов зазначав: «Щоб поставити поріг Росії, німецькі правителі Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах у Австрії задумали підвищити силу поляків у Галичині, оддали полякам у руки уряд в краї та школи, а поляки стали витісняти русинів з урядів та шкіл, не дали вчити руській мові у школах і т. д,», а це, на його думку, «перемінило думки галичан і про письменство»57. Вплив соціяльно-економічних і політичних факторів на міжособистісні стосунки людей різних національностей безсумнівний, тому соціяльні детерміністи тривалий час скидали з рахунку явища глибинної психології, національного менталітету, заперечували проти того, щоби узалежнювати політичну реакцію від «темпераменту і вдачі цілого якого-небудь народу»58. І. Франко також виступав у перший період своєї діяльності проти того, щоб Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах «національні святощі» перетворювали у фетиші, а соціяльні конфлікти виводили з національної вдачі («Не в людях зло, а в путах тих, //Котрі незримими вузлами // Скрутили сильних і слабих// з їх мукою і їх ділами/». Однак після 10 років праці в «наймах у сусідів» (мається на увазі його співробітництво в газеті «Kurjer Lwowski»), розсварившись з багатьма «русько-українськими патріотами», викриваючи вади галицько-української суспільності, особливо її провідної верстви, зазнавши мало не остракізму від польських «ура-патріотів» за статтю «Поет зради», І. Франко дійшов висновку, що практично неможливо догодити людям, якщо працюєш «у двох загонах». Про мотиви, які спонукали його до написання Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах цієї статті, він говорив: «У хвилини розпачу я кинув каменем у пропасть і усунувся геть, зарікшись назавжди експериментувати на двох загонах, і дав собі слово, що всю свою працю надалі присвячу тому народові (тобто українському. — Р. Г.). Одне тільки додам: як до цього, так і згодом не мав я навіть зерна ненависті до польського народу, до того, що він має гарного, чарівного, щирого і справді людського»59. І навіть нещасливий захід з виданням власним коштом помилково приписаної А. Міцкевичевіісторичної драми «Wielka utrata» (1914 рік) був продиктований благородним наміром сприяти польсько-українському порозумінню. Про це свідчать такі слова І. Франка з передмови до Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах публікації: «У голосах поляків про український народ та українське письменство аж надто часто чути такі слова, буцімто українці тим тільки й дишуть, що ненавистю до поляків, і те тільки вміють, що сіяти ненависть і ворожнечу проти них. Може отся книжка покаже їм, що українці вміють сіяти й дещо інше»60. На жаль, добрий намір ґрунтувався на хибній основі, його здійснення викликало здивування у приятелів Франка й обурення багатьох поляків, навіть сина А. Міцкевича.



Цей епізод засвідчує всю складність сприймання дійсності людьми, які живуть у багатонаціональній державі з незалагодженими культурно-політичними проблемами, а також неоднозначність національної рецепції та Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах літературно-критичної інтерпретації творів, породжених гетерогенною культурою.

А взагалі І. Франко-критик тверезо дивився на такі непорозуміння. Ще у передмові «Дещо про себе самого» до своєї збірки польською мовою «Obrazki galicyjskie» (Львів, 1897) писав: «Говорили про мене, що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешкой Конопніцьку, Прусай Ленартовича, Остоюй Карловича, — то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу» (т. 31, с. 32).

У рецензіях І. Франкана мемуарні і літературно-критичні праці польських авторів, які торкалися польсько-українських відносин, знаходимо Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах певну систему засад, здатних спрямовувати по можливості об’єктивне (принаймні спокійно-розважливе) трактування проблеми. Так, приміром, монографія Мавриція Манна«Wincenty Pol» (Краків, 1904) вразила І. Франка приємно «чистою історичною неупередженістю», з якою той обговорював «дразливі і небезпечні для галицького поляка польсько-руські відносини» (т. 35, с. 157). Франкові видалася дуже показовою біографія і творчість В. Поля для осягнення суті гетерогенної культури і питомої ваги в ній українських елементів. Ось його акценти, зроблені на підставі біографічно-критичної студії М. Манна: Поль — «син батька-німця і матері-споляченої француженки, вихований на руській землі та в значній часті й під впливом руського окруження, він робиться польським Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах поетом і, починаючи від перекладання та перефразування народних (також руських) пісень, доходить з часом до оспівування шляхетської бувальщини та величання шляхетської традиції» (там само). Франко також високо поцінував працю П. Хмельовського«Liberalizm i obskurantyzm na Litwie i Rusi (1815–1823)», видану у Варшаві 1898 року, за «холодну тверезість осуду, строгу об’єктивність та дар аналізування соціяльних течій» (т. 47, с. 193).

Розуміється, «строга об’єктивність» в мемуарах і літературно-критичних працях (навіть в історичних дослідженнях) — річ досить умовна і відносна. І. Франкоце розумів, тому застерігав, що «історик повинен бути дуже обережним супроти такого мемуариста, що пише 20–40 літ по самих подіях» (т. 47, с. 329). Це висловлено Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах в рецензії на книжку Й. Краєвського«Tajne związki polityczne w Galicji od roku 1833 do roku 1841» (Львів, 1903). Її недолік рецензент бачив у тому, що «автор, не ознайомлений з руською літературою, не вважає потрібним контролювати або доповнювати звістки своїх джерел тим, що говорять руські джерела» (там само, с. 330).

Це — вельми важлива методологічна засада, якою Франконамагався керуватися сам і радив це робити й іншим дослідникам. Випливаючи зі суті порівняльно-історичних студій духовної культури, цей принцип стосується «механізму» аналітичних студій, але не гарантує від аберацій космополітичного (в сенсі расистського) характеру. Шкала цінностей критика все-таки «намагнічена» потребами національної культури, історичним статусом народу Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах (нації), який, вбираючи елементи інонаціональних культур, вносить щось і своє у світову цивілізовану скарбницю. Про це писав І. Франко у статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (1898 р.), про це йдеться і в коментарі до звернення А. Міцкевича«До галицьких приятелів». Тут І. Франко твердив: «Мусимо зрозуміти, що кожний крок внутрішньої культурної праці, кожна діяльна школа, кожна тисячами народу прочитана брошура, кожний твір штуки, що вірно малює нашу національну вдачу, кожний наш вклад у скарбницю вселюдської науки дорожчий для нас від хвилевих ораторських успіхів, від хвилевого признання або похвали чужинців. Нам треба жити не лише своїм життям Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах, але також для себе, без огляду на інших. Числімося самі з собою, числімо себе самих і свої сили, то й інші будуть числитися з нами» (т. 47, с. 322–323). Між тезами І. Франка — зіставляти (доповнювати свої судження) з поглядом інонаціональних авторів і «жити для себе, без огляду на інших» — начебто є формальна суперечність. Але то позірне протиріччя, бо ці екстреми не тільки ситуативні, а й фіксують справжню реальну діалектичність (діалоговість) процесу міжнаціонального спілкування в гетерогенній культурі. Тому найефективніший спосіб наближатись до відтворення цього процесу — це дати можливість зазвучати чужим голосам у їх поліфонії. І цей спосіб доступний не понятійному, а художньо-образному Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах мисленню, яке реалізується не тільки в епіці, ліриці, драматургії, а й в есеїстиці, критиці, в «живій прозі». Перевтілившись у своїх героїв, дослухаючись до «мови» предметів, про які оповідає, автор у цьому сенсі досягає, за Франком, «найвищого ступеня об’єктивності». Зіткнення суб’єктив­них точок зору дає своєрідну об’єктивність. Цю особливість оповіді І. Франко сформулював 1904 року у рецензії на книжку А. Камінського«Восток и Запад». Автор, зазначав рецензент, «зумів цілком щезнути поза своїм твором, зректися всіх власних поглядів, думок, симпатій і антипатій, піднятися до найвищого ступеня об’єктивності... » і в такий спосіб створити «образ духовного стану, психології галицького рутенця нового Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах фасону» (т. 35, с. 203).

Очевидно, не варто сприймати це спостереження І. Франкаяк категоричне твердження. Проблематично, чи може автор (навіть критик) «цілком щезнути за своїм твором». Само собою зрозуміло, що йдеться про міру авторської присутності в «чужій свідомості», про способи передачі і вираження авторської позиції, образу автора у тексті твору. Одна справа, коли всюдисущий і всезнаючий епічний автор постійно коментує вчинки своїх персонажів, навіть їх внутрішній світ, інша, коли він «представляє» читачеві живих людей, дає можливість їм «виговоритися», а сам немовби щезає поза ними, власну позицію виражає дуже опосередковано, композиційними засобами. Інакше постає проблема перед літературним критиком, особливо — істориком літератури Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах.

Франкожив і творив за австро-угорських часів, коли польський і український народи були розділені між двома імперіями і прагнення провідних верств кожного з них фокусувалося на створенні чи відновленні самостійних держав. Дослідник не міг обминути цієї дразливо-політичної проблеми. Письменники, які відтворювали ці процеси, критики, які інтерпретували їх твори, стикалися з людьми різних типів: одні, належачи до різних етносів, мирно жили по сусідству, спільно обробляли землю, одружувалися, навзаєм переймали одні в одних мову; інші стихійно трималися спільного кореня, розбудовували великі патріархальні однонаціональні сім’ї, не уникаючи, одначе, чварів і сварок, зумовлених не тільки соціяльними, а й морально-психічними Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах причинами. Приклад сформованих націй з розвинутим політично-державним устроєм не міг не впливати на національне пробудження тих етносів, які опинялися в залежності від перших. Поставала свідома верства будителів національної самосвідомості, які і вели просвітницько-органі­заційну роботу, отже, начебто «збурювали» спокій і мирне співжиття багатоетнічних спільнот. До них належав І. Франко — критик, публіцист, митець. Він досліджував реальні явища гетерогенної культури, в якій національні елементи мали різну питому вагу, а в житті кожної особистості, сім’ї, реґіону відігравали неоднакові ролі. Ключа до осягнення і розуміння цих питань він шукав у позатекстуальній реальності — у характері міжнаціональних стосунків, у відношенні — «особа Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах — нація — держава». Тому І. Франко, пройшовши звивистий шлях у пошуках соціяльної справедливості для свого народу, випробовуючи на цьому шляху соціяльно-економічні і просвітньо-культурницькі «дороговкази», переконався, що борці за соціяльну справедливість і за повноправну культуру українців повинні почуватися «наперед українцями», а вже потім — радикалами, соціялістами, демократами.

Значення творчості письменників нового покоління (П. Грабовський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, В. Стефаник, О. Маковей, В. Щурат) для оновлення літературної критики кінця ХIХ – початку ХХ століття

Погляди І. Франка, взяті окремо, можуть інколи суперечити один одному. Насправді ж вони становлять струнку систему, в якій залежно від ситуації домінували певні твердження Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах. Так, коли в сучасній йому науці переважали декларації про «абсолютну волю», Франко робив наголос на ролі політики, економіки у вирішенні естетичних питань; коли заповзяті і недалекоглядні утилітаристи доводили теоретично правильну тезу «до загальної фрази», якою намагалися все і вся пояснити, Франко різко і влучно поправляв їх, додавав до їхніх писань свої «уваги», «постскріптуми», завжди виступаючи «в інтересі правди» і «широкої гуманності», бо вважав за право і обов’язок «осуджувати і відкидати ті думки і ті погляди, котрі після його переконання не узгоджувалися з правдою» (т. 26, с. 176).

Таке надзавдання, суспільний ідеал, надиханий гуманістичним пафосом, були тією основою, яка єднала найрізноманітнішу високопрофесійну діяльність Франка Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах-критика, дозволяла швидко відчути однобічність чи обмеженість нових суспільних рухів та ідей. І як наслідок — відходити від них чи критично їх обговорювати. Тому Франковиявляв не хитання чи світоглядні збочення, а пильну увагу до мінливого життя, на всі перипетії якого реагував неодмінно: в його творах появлялися нові акценти і домінанти. І. Франко немовби передбачав, що нащадки, як і деякі його сучасники, можуть не збагнути цілісності його натури і закидатимуть йому непостійність. Тому 1913 р., на схилі віку, він охарактеризував свою службу різним напрямам, сказавши: «Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах поступовим, гуманним ідеям... Може, власне тому, що я непохитно стояв на тих основах і йшов за тими провідними зорями, я не міг удержатися на все ані при галицько-руських русофілах, ані при галицько-руських народовцях, ані при польських демократах та поступовцях, ані при німецьких поміркованих соціялістах, ані при соціяльних демократах польських, німецьких та руських» (т. 3, с. 282). У цьому і виявлялася громадянська мужність професійного літератора, який уникав однобічності.

Літературно-критичну діяльність професіонала живили і збагачували письменники молодшого покоління.


documentaglfbrl.html
documentaglfjbt.html
documentaglfqmb.html
documentaglfxwj.html
documentaglgfgr.html
Документ Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах